Мій наступний досвід був найяскравішим з усієї моєї практики сновидіння.
Я був у себе в київській квартирі, де пройшло моє дитинство. Вона все ще дуже часто мені сниться і в звичайних снах. Я був у своїй кімнаті і дивився у вікно на теплий літній день, бачив двоповерховий будинок навпроти і високі тополі за ним. Ми тоді жили на четвертому поверсі.
Коли я усвідомив, що сплю, це було саме початок сну, я лише дивився у вікно, але вже звідкись знав, що сплю. Поруч була моя мама, не справжня, але все ж мама. Судячи з нашої різниці в зрості, мені було років десять, я був їй по плече. Я згадав свої головні орієнтири. Останнім часом, щоб максимально зробити сновидіння ефективними, я створив правило пріоритетів. Після чергової книги Карлоса Кастанеди, пріоритетів було два. Я повинен просити сновидців навчити мене чогось або знаходити і проходити через стіну туману.
Я підійшов до матері.
— Я знаю, що сплю, і що ти не вона. Але я хочу вчитися.
Мама підійшла до вікна і відчинила його навстіж. Тепле літнє повітря проникло в кімнату.
— Йдемо на галявину, — сказала вона, вказуючи на галявину між будинками, залиту сонцем.
Я відразу зрозумів, що вона хоче, щоб я стрибнув туди, але навіть знаючи, що це сон, відчуття вільного падіння мене занадто бентежило, а літати, сильно махаючи руками, стабільно не виходило. Вона уловила моє збентеження і, стоячи на підвіконні, запропонувала урок паріння. Я відразу зацікавився. Урок був без слів, я ніби читав її думки.
Замість того щоб стрибати вниз, розправ свої руки як крила і, використовуючи особливі лінії, які є в повітрі, паруй вниз. Вона показала мені як на своєму прикладі, паруючи вниз по прямій лінії, як паперовий літачок. Я послідував її прикладу. Я розправив руки і відчув, що вони якби лягли на натягнуті лінії від вікна до галявини, по них я спарив або навіть плавно з’їхав вниз. Урок мені сподобався.
Я посміливішав і наступним питанням я запитав, чи не може вона провести мене через стіну туману.
— Так без проблем, вона тут зовсім недалеко.
Від її слів у мене закрутилася голова, комок хвилювання і радості підступив до горла.
Я не вірив своїм вухам, і вона вже явно почала щось підготовлювати. Підійшовши до мене, вона сказала, що важливо зробити перед цим це, і натиснула на кісточку безіменного пальця правої руки. Відчуття від дотику було гіперреалістичним, що лише ще більше підняло моє хвилювання. Вона підвела мене до якогось куща і, зі словами «тут прохід», зробила якби перекид у повітрі й зникла. Але через те, що вона тримала мене за руку, перекид слідом зробив і я, і опинився в непроглядній темряві. Навколо була повна і страшна порожнеча. Ні звуків, ні образів, лише темрява. Але найстрашнішим було відчуття, що це вже був не сон, але я і не прокидався. Я був десь, але де — не знав. Це тривало довго. Я боявся щось упустити. Я просто прислухався до себе. Але в якийсь момент подумав, що можу прокинутися.
І тут мене охопив порив до блювання. Я лежу на спині і мене рве фонтаном. Відчуття дуже неприємне, я піднімаюся, починаю себе обтрушувати, в блювоті впізнається омлет, яким я вечеряв. Прикро, починаю прибирати подушки і тут до мене доходить, що я не у своєму ліжку, а в ліжку своєї київської квартири з того ж сну. А мама ніжно гладить мене по спині, намагаючись заспокоїти.
Comments